Якби порахувати усіх хворих, яких вилікувала за своє довге професійне життя Людмила Омелянівна Врабець, то вийшла б чималенька цифра з безліччю нулів...


Шанована в Житомирі акушер-гінеколог, потім - завідуюча пологовим відділенням ТМО, пізніше - завідуюча відділенням переливання крові, трансфузіолог у Першій міській лікарні...


З самого дитинства Люда мріяла стати лікарем. Мабуть, тому що в сім'ї були медики. А дівчата у дворі в один голос кричали: "Люда буде лікарем! Вона навіть жабу не боїться взяти в руки!" Як давно це було... Здається, зовсім в іншому житті. Невеличке чеське село Мала Зубівщина під Коростенем. Школа-семирічка у Стремигороді за чотири кілометри від дому... Зліт відмінників. Потім Вінницький медінститут, підвищена стипендія. Людмила вчилася на третьому курсі, коли почалася війна. Перші гіркі сльози були викликані тим, що у всіх студентів взяли кров для поранених, а у Люди забракували - виявився низьким гемоглобін. Дівчина тоді дуже переживала...


Деякий час вона самовіддано працювала у колгоспі рідного села, окупованого німцями, а з приходом Радянської Армії в селі з'явився військово-польовий госпіталь. Він розташувався на колгоспному дворі. Людмилу взяли санітаркою. Там вона вперше зазирнула у вічі смерті: кожен день доводилось хоронити людей. А через тиждень дівчину викликали у військкомат і доручили справжнє бойове завдання: очолити барак для висипнотифозних цивільних хворих у селі Моства. Робота продовжувалася майже 24 години на добу. Хворих привозили зі всього району, і вони чекали допомоги від молоденької дівчини, якій навіть порадитись не було з ким. Під керівництвом Людмили знаходилось декілька медсестер і фельдшерів, а з медичного обладнання були лише термометри і дезкамера. Одним словом: лікуй і не нарікай! Коли пік епідемії минув, Людмила заразилася тифом і мало не вмерла. Спасибі матері - вилікувала і на ноги поставила. Після одужання Людмилу призначили завідуючою медамбулаторією на базі того ж бараку... І знову - хворі скарлатиною, кором, малярією, а ще безліч викликів з усіх навколишніх сіл. Кому руку відірвало, кому ногу, кому вирвало сідниці... Роботи - непочатий край! Замість зарплати - пара кілограмів борошна...


А одного разу до бараку прийшов чоловік похилого віку, увесь в орденах, але з запухлою щокою! Підходить до Людмили (єдиного лікаря) і слізно благає: вирвіть зуба! Та - збентежена, адже їй ніколи у житті не доводилося рвати зуби, та й інструментів спеціальних немає... Раптом підбігає санітарка з великою коробкою і радісно кричить: "Є інструменти! Ще з довоєнного часу залишилися!". Тут Людмилі стало зовсім погано... Вона подивилася на два ряди блискучих кліщів різної форми і почала гарячково міркувати: які ж узяти? Нарешті тремтячою рукою відібрала ті, які здалися найбільш придатними, і відразу відчула, як по спині стікають струмки нервового поту...


Посадила чоловіка на стілець, інструмент протерла первачком, для певності прокалила на вогні і міцно притиснула голову несподіваного пацієнта... Через секунду хворий зуб, зірвавшись зі щипців, відлетів від хворого на п'ять метрів. Щасливий і вдячний чоловік не міг стриматись і поцілував Людмилі руку, а потім зняв з руки годинник і подарував дівчині...


Йшов 1944-й рік. У Київському медінституті відновилися лекції, а райздороввідділ ні за що не хотів відпускати студентку на навчання. Вже як просила і молила - ні, та й усе!


Тоді дівчина відправилася прямо в Київ, у Міністерство... Цілий день пройшов в очікуванні заступника міністра. Люду направляли з одного кабінету в інший, і нікому до неї не було діла. Почало сутеніти, і дівчина від образи гірко розплакалась. Якийсь начальник, що проходив мимо, просто не міг не поцікавитися: що трапилось? А коли довідався про причину, то схопився за голову і вигукнув: "Тут людей насильно відсилаєш учитися, і вони відмовляються, а дівчина хоче мати вищу освіту, і їй не дають! Боже мій!". Через хвилину питання було вирішено на користь вищої освіти.
Все тоді давалося тяжко - навіть потрапити в поїзд виявилося справою непростою, і Людмилі почало здаватися, що вона ніколи в житті не вибереться з Києва додому, щоб повідомити радісну звістку і зібрати речі. Довелося залазити у вагон поїзда на Фастів через вікно і всю дорогу ховатися від контролерів під нижньою полицею, згорнувшись калачиком...


Струнку і жваву дівчину любили і поважали односельчани. Одного разу вона почула, як хтось казав про неї: "Молода, але толкова..." Для Люди це було найвищою похвалою і визнанням її як спеціаліста.


Чоловік Людмили Омелянівни під час війни теж був фельдшером. Колись вони разом вчилися в семирічці, а побралися лише в 1946 році. Після закінчення медінституту Людмила Омелянівна ще два роки працювала в рідному селі, потім 11 років прожила в селі Бараші Ємільчинського району, де була спочатку головним лікарем, а потім акушером-гінекологом. Досвідченим, кваліфікованим спеціалістом вона приїхала у Житомир. Так вже сталося, що і двоє дочок, і її зяті - теж лікарі. Ціла династія медиків! Це означає, що життя прожито не даремно!