Дмитро Дмитрович Ярмолюк
Для всіх він був просто Дім Дімич
Він був простим у спілкуванні, залюбленим у свою професію. Скільком дітям врятував він життя, напевне, рахунок тут іде на тисячі, а разом з цим повернув до життя і їх рідних – батьків, бабусь, дідусів, подарувавши їм радість повернутого життя, вселивши віру, що все буде добре.
Він був довгоочікуваним сином у родині Ярмолюків, де вже підростало троє старших доньок: Галя, Марія і Ліна. Коли народився нарешті син, батько Дмитро Яремович не тямив себе від радості, ходив щасливий по селу і всім казав: «У мене син буде єніралом». Генералом Дмитро Дмитрович не став, а став чудовим дитячим лікарем і просто гарною людиною.
Марія Дмитрівна, рідна сестра Д.Д.Ярмолюка:
- Я пам’ятаю навіть той день, коли нам сказали, що у нас народився братик – то була п’ятниця. Раділи всі, а потім, коли тато пішов реєструвати сина і повернувся додому, ми запитали його, як він назвав братика, на що тато відповів: «Димрик». Мама, Юлія Петрівна, в сльози, ну що то за ім’я? Тато тоді розсміявся: «Та ні, Дімою назвав». Дімочка ріс між нами, трьома сестрами, в любові, - продовжує Марія Дмитрівна, - але й роботи йому перепадало багато, як це ведеться на селі, все він привчений був з дитинства робити на совість. Якось допомагав мамі проривати буряки на полі, прийшов бригадир, розкричався, що мама доручила дитині таку відповідальну роботу, мовляв, відстань між бурячками за нормою повинна бути не більше і не менше, ніж
Згодом він одружився. У шлюбі з Любов’ю Іванівною, педагогом за освітою, у них народилося троє гарних синів.
- Ми все життя прожили з братом поруч, вже потім, коли збудували в Луці цей будинок – двоян, тобто на двох господарів, з іншого боку, де жили наші батьки, згодом оселився він. Я не знаю роботи, якої б він не вмів робити: готував, консервував, вишивав, тримав чимале господарство. Був залюблений у землю і вона навзаєм обдаровувала щедрими врожаями городини, він тонко відчував природу, в його квітнику буяли тюльпани, іриси, гладіолуси, лікарські рослини... А Ви знаєте, - каже Марія Дмитрівна, - що в’язати саме він мене навчив? Вив’язав мені перший берет саме він. А вишиті сорочки у нього були на всі випадки життя: і на Різдво, і на Паску, а ще одна - в ліс по гриби. Як він знав ліс! Відчував, де є гриби, здається, він міг їх знайти навіть на асфальті. Інші з лісу повертаються з порожніми кошиками - але не він. Взагалі він дуже любив ліс, свого дуба-скрипуна. Завжди спершу вітався з ним, мовляв, все скрипиш, мій старий друже, аж навіть я якось здивувалась, бо на мить здалося, що той дуб відповів на привітання. А зайшовши на хоч на хвильку до лісу. Дивись, він несе уже звідти букет лісовий, а в ньому – в листочках усі відтінки літа і осені, прикрашені гілочками ягід. Ось і до церкви він ішов з букетом, зі смаком підібраним.
- Дмитро Дмитрович любив до церкви ходити?
- Так, у нас в Луці церква Успіння Пресвятої Богородиці, я в ній читала «Апостола», зараз співаю в церковному хорі. А брат, коли вийшов на пенсію, прислуговував у вівтарі, вишив для церкви у вівтар плащаницю, рушники. Ой, пригадую, як він показував нам, як ми співаємо. У нас же переважно жінки поважного віку співають, потомимось за день від тієї сільської роботи, тягнемо спів, а він нам показує, склавши дві долоні і поклавши на них голову – це означає засинаємо, якщо ж надто голосно – його дві руки закриваються, відкриваються – вже знаємо – треба тихіше. Він взагалі любив, як і наш тато, співати душею. Ось дивіться, наш тато жив у селі, а знав усі пісні з «Наталки-Полтавки», він і в фінську війну у хорі співав, казав, бувало: «Ідіть, дітки, поспіваємо», так і наш братик, співав дуже гарно, знав багато колядок та віншувань. Коли тата не стало, зійдемося на свято, він часто казав: «Давай ту, татову, заспіваємо». І ми співаємо, як і тато колись, душею...
- До нього, мабуть, зверталися і місцеві пацієнти?
- Стукали у двері вдень і вночі, - відповідає Марія Дмитрівна, - причому інколи так, що навіть на моїй половині чувся той тривожний стукіт. Ішли не лише з дитячими хворобами, а й із зубним болем, бешихою, вивихами тощо, що інколи я вже й не витримувала, казала: «Ну чого Ви йдете сюди, він же дитячий лікар»! Двері його будинку завжди були відкриті. для усіх. Братик був дуже був гостинним, мав багато друзів, любив готувати. Зварить щось смачненьке, дивись, уже несе мені зі словами: «Від нашого столу – вашому», потім я іду до нього зі зворотнім візитом. Він був веселим, вмів пожартувати. А що вже братик синів своїх любив! Тепер в його хаті живе з родиною старший син - теж Дмитро, поруч мешкає родина середнього Євгена і ще є меншенький - Іван. Дуже любив і дарував тепло своєї душі мій брат і своїм чотирьом онукам і вони відповідали йому такою ж взаємністю. Горнулися до нього і пацієнти, тому що "чужі "діти для нього "чужими" не були. Прийде, бувало, те сопливе сусідське хлопченя у шапці з помпоном до нас і чую, як звертається до нього на ти. Вже сивочолий брат сміявся "так і помру Дімою..."
Його не стало 2 листопада 2015 року. У нашій сільській церкві ми його і відспівували. бо була така сила людей, що дома вони просто не помістилися б. Окрім рідних, а родина у нас дуже велика, друзів та колег попрощатися з ним прийшли й жителі навколишніх сіл. Поховали ми його у вишитій ним сорочці, а ось цей рушничок з калиною, який він не встиг вишити до кінця, дошивала вже я, - говорить Марія Дмитрівна. - Спочиває наш Дімочка в Луці, біля батьків. Втрата його – то справжня трагедія для нас усіх, а що це для мене - не передати словами, бо по суті ми все життя прожили поряд. Хоч і кажуть: «Брат – сестрі - то чужа людина, я сто разів скажу, яка то неправда!» Дай йому, Боже, царство небесне і прости гріхи йому, бо всі ми грішні на цьому світі.
Ірина Ростиславівна Карпенко, акушерка оглядового кабінету поліклініки лікарів загальної практики ЦМЛ №
- В родині у нас медиків не було, мій дядечко, він же мій хрещений, був першим, а за ним у медицину уже пішла я, можливо, тому що він часто брав мене до себе на роботу, мені малій цікаво було дуже.
- А хрещеників, окрім Вас, у нього багато було?
- Багато, мені здається, більше сотні. Він був дуже легким у спілкуванні, мав багато друзів, працював у багатьох колективах – лікарем-педіатром на Мальованці, у дитячому відділенні пологового будинку ЦМЛ №2, кілька років очолював обласний будинок дитини, потім працював у Житомирській ЦРЛ, завідуючим неонатологічним відділенням обласної дитячої клінічної лікарні, звідти він і на пенсію вийшов, викладав в інституті медсестринства. Маленькі пацієнти його дуже любили. Взагалі вони до чоловіків неохоче ідуть, а тут він заговорить з малечею, дивись, воно вже йому ручку простягло і пішли вони удвох по коридору. З ним було цікаво, він багато знав, читав, працював з архівними матеріалами, коли вже вийшов на пенсію і з’явилося більше часу. Коли він написав «Історію неонатологічної служби. Від повивальної бабки до сучасного неонатологічного комплексу», я із захопленням слухала його розповідь про те. як він збирав цей матеріал, працював над написанням цієї праці. Взагалі дядечко був різнобічною людиною, - говорить Ірина Ростиславівна, - цікавим, вдумливим співрозмовником, захоплювався театром, архітектурою, музикою, літературою, історією та традиціями українського народу, мріяв створити музей історії рідного села та церкви, скрупульозно збирав матеріал для цього. Цікавився народною медициною, знався на лікарських рослинах. У свята у нього завжди був повен дім його пацієнтів, колег, друзів. Це було справжнє паломництво, бо з ним було добре, затишно, а коли були Проводи в селі, біля нього завжди збирався великий гурт людей. Він жив роботою, надзвичайно переживав, коли не вдавалося врятувати дитину. Я завжди бачила по ньому, що сталося непоправне. І в той же час, це моя особиста думка, він дуже стомився від чужих хвороб. Ось серце і не витримало.... Для нас усіх - це величезна втрата, мама моя, Марія Дмитрівна, до цих пір із цим не справилась, плаче, коли побачить на подвір’ї якусь річ, що належала йому. Він не був ідеальною людиною, таких не буває, але й такі, як він – рідкість.
Віра Павлівна Васьківська, зав.відділенням для новонароджених недоношених дітей ЖОДКЛ:
- Дім Дімич був дуже світлою людиною, мудрою від природи, любив і шанував традиції рідного краю, рідну мову. Його лекції на курсах з підвищення кваліфікації лікарів були дуже цікавими і змістовними, навіть коли він вже не їздив на курси, колеги завжди передавали йому вітання. Він був нам не просто колегою, а другом і порадником у багатьох життєвих питаннях. Ми бережемо світлу пам’ять про нашого Дім Дімича, колеги, Людини з великої літери.
Р.S. У родині Ярмолюків з таким високим рівнем духовності в медицину більш ніхто не пішов поки що, а ось обидва сини хрещениці Дмитра Дмитровича – Ірини Ростиславівни стали священиками, словом Божим лікують душі людські.
Тамара Архипчук.